Це не просто покоління — це окрема форма виживання.

У п’ять років вони вже розпізнавали мамин настрій за звуком закриття кришки каструлі на плиті.
У сім — мали ключ на шнурку й інструкцію: «Обід у холодильнику. Розігрій, але не спали».
У дев’ять — варили борщ без рецепта.
У десять — знали, як полагодити кран і втекти від собаки сусіда з відром на голові.

Цілими днями — надворі.
Без телефонів.
Замість Wi-Fi — маршрут: турнік — річка — дім, в темряві з колінами, схожими на карту бойових дій.
І вижили.

Коліна лікували слиною і листком подорожника.
А якщо боліло — чули: «Не відпало? Значить, не болить».
Їли хліб із цукром, пили воду з садового шланга — мікробіом, якому позаздрив би будь-який йогурт.
Алергій не було. А якщо й були — мовчали.

Вони знають 15 способів відіпрати траву, мазут, кров, болото і чорнило — бо додому треба було прийти «чистим».

І це ще не все. Вони пережили:
– транзисторне радіо,
– чорно-білий телевізор,
– вініловий програвач,
– касетні магнітофони,
– CD-диски, а тепер тримають тисячі пісень у кишені…
І сумують за тріском касети, перемотаної олівцем.

А отримавши водійське, їхали на «Жигулі» через всю країну:
без готелів, кондиціонерів і GPS.
Лише дорожня мапа, бутерброди з яйцем і усмішка.
Доїжджали. Без Google Translate. З інтуїцією. І вірою.

Це останнє покоління, яке пам’ятає світ без інтернету.
Без постійного страху, що сів телефон.
Пам’ятають дротовий телефон, книжки з рецептами й дні народження — без нагадувань.
А якщо не пам’ятали — не приходили... .

Це люди, які:
– ремонтують все ізоляційною стрічкою, скріпкою і плоскогубцями,
– мали один телеканал — і не нудьгували,
– знали, що «гортати» — це телефонний довідник, а не стрічка в соцмережі,
– і вірили: якщо не береш слухавку — значить, живий, перетелефонуєш.

Вони — інші.
Мають емоційний азбест, імунітет епохи дефіциту й рефлекси, відточені на турніку.
Останні ніндзя повсякденності.

Не чіпай людину за 60.
Вона бачила більше.
Жила глибше.
І має в кишені м’ятну цукерку старшу за твій смартфон.